За вікном сніг
Василь Бобинський
Моя самотність знає, що за вікном сніг.
Знає, знає...
Самотність моєї ночіі знає, що сплять
яблуньки
в малому садку, що навколо нього високий мур.
Сплять, повдягані в білі сорочки.
В холодні,
Знає, знає.
Моя самотність... Але цить, кохана! Не кажи нікому
тайн моєї самотності.
Моя самотність — всесильна, добротлива чарівниця.
Моя самотність знає, що за вікном сніг та що сплять
яблуньки в садку, оточенім високим муром.
Зітхання ночі несе мені пахощі,
Зітхання ночі несе мені благовонь твого тіла.
Зітхання ночі колишеться амброю твого солодкого
тіла, любко.
Зітхання весінньої ночі.
Віконницю вікна в мою кімнату хилитає вітер.
Вітер похитує повні кетяги розквітлої яблуньки,
Розквітла яблунька не спить: вона пахне.
Розквітла яблунька чує разом зі мною.
За амброю твого солодкого тіла, кохана, тужить
розквітла яблунька.
Розквітла яблунька.
Мої руки простягаються в порожнє,
Простягаються в темне.
Я закрив очі тонкими повіками: я знаю — тебе
тут немає... Я кріпко їх зажмурив. Ти далеко.
Далеко.
Шелесту твоєї білої сорочки, що завмирає від дотику
з твоїми тугими голенями, дошукуються в
шепоті вітру вуха мої.
Весняний вітер співає свою пісню.
Свою пісню...
Я закрив очі тонкими повіками: я знаю — тебе тут
немає... Я кріпко їх зажмурив. Ти далеко.
Тільки зітхання ночі колишеться амброю твого
солодкого тіла, любко моя.
Моя самотність знає, що за вікнами сніг та що сплять
яблуньки в садку, окруженім високим муром.
Але цить, кохана! Не кажи нікому тайм моєї
самотності.
Моя самотність — всесильна, добротлива чарівниця.
(В старосвітськім комоді заховані яблука,
заховані ще з літа).
1922
Про вірш
Медитативна поезія в прозі, де сплітаються мотиви самотності, еротичної туги та ілюзорного балансування між зимовим відчуженням і фантомним цвітінням весни.
Історія
Твір належить до зрілої модерністської малої прози (віршів у прозі) Василя Бобинського початку 1920-х років, коли письменник у Львові редагував журнал «Митуса» (1922) та видавав свої перші знакові книжки (зокрема збірку «Ніч кохання», 1923). У цей час автор активно освоював символістські й неоромантичні стратегії європейського модернізму, зокрема спадщину Бодлера, Верлена, Малларме та Оскара Вайльда.
Жанр поезії в прозі став для західноукраїнських модерністів ідеальним простором для вираження витонченого естетизму, фіксації суб'єктивних психологічних нюансів, сновидних візій та меланхолійного еротизму, вивільнених з-під кайданів жорсткого строфічного ритму.
У цьому тексті чітко простежується характерний для повоєнної інтелігенції ескапізм — прагнення відгородитися від ворожого зовнішнього світу (оточеного «високим муром») у затишному, камерному мікрокосмі власних спогадів, мрій та еротичних марень.
Форма
Жанрово це лірична поезія в прозі (poème en prose) з яскраво вираженою сугестивною, речитативною структурою. Текст насичений циклічними повторами, закличними формулами («Знає, знає», «Але цить, кохана!»), які виконують роль магічного зашіптування, медитативного замовляння реальності.
Композиція будується на синестетичному переплетінні почуттів і взаємопроникненні протилежних просторово-часових планів: статична, холодна емпірична дійсність (зима, сніг, мур) постійно переривається динамічною сенсорною проєкцією бажання (весна, пахощі амбри, дотик до тіла коханої).
Як читати
Центральним філософським концептом виступає «самотність», персоналізована як «всесильна, добротлива чарівниця». Вона є не просто станом браку спілкування, а деміургічною силою, яка здатна долати часові й просторові бар'єри, конструюючи нову, глибшу суб'єктивну реальність в уяві героя.
Ключова антитеза тексту вибудовується на парадоксальному співіснуванні зими та весни. За вікном панує холодний сніг і сплять дерева в «білих сорочках» (символіка савану, оніміння, смерті), проте у внутрішньому просторі кімнати прокидається пахуча, весіння розквітла яблунька, що резонує з теплом далекої коханої. Цей ольфакторний образ («амбра солодкого тіла») матеріалізує відсутність коханої жінки, роблячи її фантом майже фізично відчутним.
Мотив порожнечі («Мої руки простягаються в порожнє, / Простягаються в темне») вказує на трагічне усвідомлення ілюзорності містичного контакту. Повіки щільно замкнені, аби не сполохати міраж, проте високий мур навколо саду лишається неподоланою межею між відчуженим світом і недосяжним щастям єднання.
Теми: поезія в прозі · самотність і пам'ять · еротична сугестія · символізм · ілюзія і реальність