Між розлогини химерні
Язиками подовгастими
Сонна синява спокій розсипала.
На озерні непорочні дзеркала
Виплила,
Бризнула реготом-криком русалка.
До топельника зеленого
Плавнозгубно, зоречасно
Сонним чаром шалу липла,
Маном манила до терему...
Оп'янилась диким криком,
Ссала з лілій сок ненаситно
І в хвильки плюскітно хлипала.
1922
Експресивний модерністський етюд, що інтерпретує міфологічний образ водяниці крізь призму фатальної жіночності, дикої первісної чуттєвості та згубної пристрасті. Твір сповнений нервової динаміки, фатального шалу та темної ігрової магії.
Поезія датована 1922 роком — періодом розквіту львівського модерністського часопису «Митуса», навколо якого гуртувалися митці, спраглі оновлення художньої форми через синтез неоромантизму, експресіонізму та символізму. Василь Бобинський був ідейним натхненником видання, прагнучи вивести українську поезію за межі побутовізму.
Тогочасна європейська література переживала хвилю нового зацікавлення фольклорними архетипами (русалки, мавки, сирени), переосмисленими через психоаналітичні концепції підсвідомого, витісненого бажання та нерозривного зв'язку Танатоса й Ероса. Бобинський запропонував власну, підкреслено експресіоністичну візію цієї традиції.
Вірш написано вільним ритмізованим віршем (верлібром), побудованим на градаціях, синкопованих перепадах та інтонаційних розривах. Короткі, уривчасті рядки чергуються з витягнутими синтаксичними періодами, створюючи ефект нерівного плескоту хвиль і раптових стрибків.
Строфічна організація вільна й повністю підпорядкована психологічному руху образу; евфонію твору формує інтенсивна алітерація шиплячих, свистячих та плавних звуків (с, з, ш, л, хл), що слухово моделює водне середовище.
Образ русалки у Бобинського позбавлений сантиментів класичного романтизму: це не тужлива потопельниця, а хижа, вітальна стихійна істота, втілення дионісійського шалу («оп'янилась диким криком», «бризнула реготом-криком»). Озеро постає містичним дзеркалом чистоти, яке русалка зухвало розбиває своєю еротичною агресією.
Акумуляція авторських композитів та оказіоналізмів («плавнозгубно», «зоречасно», «плюскітно») увиразнює деструктивну природу її привабливості: мана веде «до топельника зеленого», де кохання неминуче тотожне загибелі. Споживання соку лілій та фінальне хлипання у хвилях підкреслюють невтоленність демонічного голоду й приреченість істоти на вічне кружляння між екстазом і плачем.
Теми: демонологічний архетип · фатальна жіночність (femme fatale) · модерністський верлібр · еротизм і танатос · неоромантизм