Зелена зелина

Василь Бобинський

1. ЗАСПІВ
І сонце приймає, як мужа...
П. Тичина

Вам, що в затухлих клітках,
обікрадені з усміху сонця,
кров своїх власних жил
укладаєте в дивні зразки,
що блискочуть сталлю машин
і в тканнях розмаїтих сміються,
полишаючи вам тільки чад,
старість, і неміч, і смерть,
вам, що всю розкіш буття
вириваєте з власних пальців,
дітям у хижі брудні
приносячи сохлий сухар,
вам, що прагнете все
до великого, світлого, дужого,
спихані сильними вниз,
у болото буднів брудних,
вам, що вмієте так
по-дитячому, просто і щиро,
посміхатись до гарних дівчат
і до сивеньких бабусь,
а як виб'є година діл —
суворі йдете посеред себе,
вам — моїм сестрам, братам —
цей подих свіжих ланів.

2. І
А хто ж тебе так рано упоїв,
зелена зелино?
А хто ж тобі сорочку розпанахав
біленьку?

Чи ти ішла тим лісом мовчазним
до діда в гості
і кучеряві веселі опришки
тебе спіймали?

А хто ж тебе так дуже упоїв,
зелена зелино?
А хто ж тобі сорочку розпанахав
мережану?

Чи то ж той циган з дукачем у вусі
так дико грав на скрипці,
що ти, в гарячім тропачку, забувшись,
розхристалась?

А хто ж тебе так міцно упоїв,
зелена зелино?
А хто ж тобі сорочку розпанахав
на пазусі?

Чи то ж ті хлопці, бистрі, як соколи,
так буйно вихором неслися,
що ти й собі за ними захотіла
летіти в безвісті?

А хто ж тебе так п'яно упоїв,
зелена зелино?
А хто ж тобі сорочку розпанахав
догола?

Чи то ж не ватаг той, як сонце, ясний,
молоденький,
навчив тебе з гарячих уст червоних
пити солодке вино?

А хто ж тебе так радісно впоїв,
зелена зелино?
А хто ж на тобі, маминій дитині,
сорочку розпанахав?..

3. ІІІ
Чого ти тиха, чого ти сонна,
дівчино житня, пшенична?
Мряками дихаєш, зорями дзвониш,
спиш, розкидавшись, спиш.

М'ятами коси пропахли дурманними,
руки — долонями в захід і схід.
Якими бажаннями, п'яними, безтямними,
наливається твій живіт?

Чи це ти, чи це ти так ячиш, прикликаючи
любка з далеких сторін?
Чи це пташка м'яка, під межею дрімаючи,
перепілка, ячить у сні?

Де збирала ти ті меди, ті пахучі,
що бринять у грудях пружних?
І кому шепнеш слово, покірне, жагуче:
"Припади і напийся з них"?

Хто, сподіваний, жданий, хто, жорстокий і ніжний,
потривожить солодко твій сон,
і розгорне тебе, і пригорне, і візьме,
і засіє зерном твоє лоно?
Дівчина житня, пшенична!..

4. ІІІ
Ти не будеш знати, ти не будеш знати,
ти не будеш чути, як він надійшов.
Порваний подолок, пований, пом'ятий,
на подолку, мамо, на подолку кров.

Навшпиньках, як злодій, навшпиньках приступить —
тільки тихо зойкнеш, а уста — як цвіт.
Ой коханий злодій, золотенький чупер,
М'ятою і медом пахнутиме піт.

Ти не будеш знати, ти не будеш знати,
ти не будеш чути, як він надійшов.
Порваний подолок, порваний, пом'ятий,
на подолку, мамо, на подолку кров.

Полум'ям-промінням щастя тьму розітне,
золотистий чупер спалить небеса.
З-поміж вій велике, зоряне, блакитне —
щастю в вічі щастя, перлами роса.

Про вірш

Експресіоністично наснажена поема-диптих, що поєднує патетичний соціальний маніфест солідарності з міським пролетаріатом та міфопоетичну вакханалію весняного розквіту, еротизму й вітальної бунтівної стихії.

Історія

Твір постав у період активних ідейно-естетичних шукань Василя Бобинського в часи його перебування у Львові та взаємодії з авангардними й пролетарськими колами Західної України. Присвята-епіграф із Павла Тичини («І сонце приймає, як мужа...») увиразнює прагнення автора синхронізувати західноукраїнський модернізм із наддніпрянським панмузичним ренесансом і сонячно-кларнетичним світовідчуттям.

У «Зеленій зелині» відбилися ліві симпатії митця та його гостре несприйняття суспільного гніту в міжвоєнній Польщі. Водночас поет не скочується до сухої агітації, а розчиняє соціальну доктрину в бурхливому потоці віталізму, карпатської екзотики та фольклорного бунтарства, протиставляючи кам'яно-механістичне пекло фабричного міста сонячній чистоті природи.

Форма

Диптих вибудувано на контрасті ритмічних регістрів: урочистий зачин («Заспів») написаний широкорозлогим, гекзаметроподібним тонічним верлібром із монументальними анафоричними періодами («Вам, що...»), які створюють ефект ораторської декламації та біблійного благословення знедолених.

Друга частина розгортається у формі ритуального діалогу або фольклорної пісні-замовляння з характерним коломийковим та баладним пульсом, де повторюваний заспів-рефрен («А хто ж тебе так рано упоїв...») структурує рухливий, асонансно багатий тонічний вірш.

Як читати

Центральний образ «зеленої зелини» функціонує як багаторівневий символ: це одночасно і юна дівчина-гуцулка, і олюднена природа, і сама весняна земля, розбуджена первозданним еросом та непокірним духом. Мотив розпанаханої сорочки («біленької», «мережаної», розхристаної «на пазусі» й нарешті «догола») маркує послідовне звільнення життєвої стихії від умовностей цивілізації, її перехід у стан священного оргіастичного екстазу.

Образна система другої частини густо насичена карпатським етноколоритом: кучеряві опришки, лісовий дід, мандрівний циган із дукачем у вусі, шалений танець-тропак і сонцеподібний ватаг утворюють архетипний простір свободи. Соціальне рабство й злидні, змальовані в заспіві через метафори виснажливої праці та машинних пазурів («затухлі клітки», «сохлий сухар»), змиваються цією повнокровною хвилею молодості й хмільного кохання, перетворюючи бунт на природний закон буття.

Теми: соціальний бунт і солідарність · віталізм і первісна стихія · еротизм і фольклорна символіка · опришківство та волелюбність · місто проти природи

Усі поети