Повніє, стигне золотом земля.
Стоять збіжжя, в задумі вниз повислі,
і ссуть корінням з грунту соки кислі,
і ждуть роси в південний жар поля.
В густві стебел дзвенить перепеля.
В меднім повітрі пахощі розприслі.
Межами струнко йдуть жінки колислі,
І спів дівчат доноситься здаля.
П'янкий дурман, розтоплений в повітрі,
бичами кров шмагає у б'ючках.
Щось шелестять ясені зрадно-хитрі.
Жар півдня крила розпростер на вітрі
і до грудей землі грудьми приляг,
мов божеській красуні Леді птах…
1924
Мажорно-пантеїстичний сонет, насичений густою плотською вітальністю, язичницьким еротизмом та пафосом родючості оновленого літнього світу. Образ природи постає в апогеї сонячної зрілості, переплавляючись у міфологічну сцену священного шлюбу неба і землі.
Сонет створено в 1924 році, коли Бобинський брав активну участь у літературному житті Львова як один із фундаторів модерністського об'єднання та журналу «Митуса», а згодом — прорадянського журналу «Вікна». У цей час його творчість зазнає еволюції від темного занепадницького символізму й демонізму до гіперболізованого віталізму та поетизації вічних сил природи.
Поет зближується з лівими колами Західної України, що значною мірою стимулює його зацікавлення селянською тематикою, матеріальною речовістю хліборобської праці та землею як першоосновою буття, хоча естетичне опрацювання залишається витончено модерністським і формалістично вивіреним.
Твір написано за суворими законами класичного сонета (чотирнадцятирядковик, що складається з двох катренів і двох терцетів) із п'ятистопним ямбом. Римування катренів замкнене (abba abba), у терцетах використано схему cde cde з майстерними звуковими перегуками.
Ритмомелодика вишукана, пластична й густа, багата на алітерації свистячих та дзвінких приголосних, що створює ілюзію важкого, налитого плодами повітря та неквапливого, розімлілого від спеки руху природи.
Поезія будується на синестезійному сплетінні сенсорних відчуттів: зорових («стигне золотом земля»), нюхових («пахощі розприслі», «п'янкий дурман») та слухових («дзвенить перепеля», «спів дівчат»). Земля змальована у фазі найвищого соматичного напруження — вона «ссуть соки кислі», її плоть наливається соками, перетворюючись на розкішне тіло праматері.
Фінальний терцет підносить природний пейзаж до рівня античного міфу: персоніфікований спекотний полудень уподібнюється до Зевса-Лебедя, що сходить до Леди («до грудей землі грудьми приляг, мов божеській красуні Леді птах…»). Ця кульмінаційна метафора сакралізує природну плодючість, інтерпретуючи визрівання врожаю як космічний акт божественного коїтусу.
Теми: пантеїзм і віталізм · класичний сонет · еротизм природи · античний міф · пейзажна лірика