В чорні ночі виходиш в самотній простір:
Б'ється серце в грудях неспокійне.
Виє вітер, як бідний стривожений звір,
Що ворожить пожежі і війни.
Притулися грудьми до землі, припади
І долоню вложи в її лоно:
Чуєш? Дихає жар вікової груди,
Тямиш? Кров багровіє червоно...
Припади. Наслухай. Чорнозем не замовк,
Він шепоче несвітську поему.
Вітре! Вітре! Що виєш, як ранений вовк,
Ти мій брат, рідний брат чорнозему!
1927
Могутній фрагмент урбаністично-космічної поеми про кровну, майже містичну єдність людини з праматеринською землею, просякнутою болем війн і прихованим революційним палом. Твір поєднує експресіоністичний відчай із віталістичним передчуттям нової історичної епохи.
Уривок належить до поеми «Чорнозем», створеної у 1927 році — на переломі творчої біографії Бобинського, коли він очолював львівський часопис прорадянської орієнтації «Світло», а згодом журнал лівих західноукраїнських письменників «Вікна» (орган літературного об'єднання «Горно»).
У цей час автор перебував під пильним наглядом польської дефензиви (невдовзі його було ув'язнено в тюрмі «Бригідки»), проте марив культурно-національним відродженням радянської України доби НЕПу та українізації. Земля-чорнозем у його візії переростає з етнографічного символу Галичини у всеохопний геопоетичний моноліт Наддніпрянщини та всього українського простору, готового вибухнути новим буттям.
Метрична структура базується на дольнику з мінливим трискладовим анапесто-амфібрахічним каркасом, що імітує важке, гаряче дихання розбурханої стихії та переривчастий стукіт стривоженого серця.
Текст насичений суворими риторичними фігурами — звертаннями («Вітре! Вітре!»), імперативами («Притулися», «припади», «наслухай») та паралелізмами, що додають строфам заклинальної, ораторської інтонації.
Образ чорнозему позбавлений сантиментів народницького культу: це живий, пульсуючий титан, чиє «лоно» акумулює «жар вікової груди» і пам'ять про незліченні криваві трагедії. Метафора «кров багровіє червоно» синтезує жертовність попередніх століть із пророцтвом майбутніх соціальних і національних потрясінь.
Вітер постає двійником ліричного героя і водночас спорідненою стихією самої землі («ти мій брат, рідний брат чорнозему»). Порівняння вітру з «пораненим вовком» підкреслює хижу, тривожну тональність передгрозової доби, перетворюючи нічний простір на полігон історичної долі, де земля готується проректи світові власну «несвітську поему».
Теми: містичний культ землі · кровний зв'язок зі стихією · передчуття війн і катастроф · експресіоністичний пантеїзм · трагічна пам'ять поколінь