Нині не так схне, як учора.
А сіна — з краю у край.
Сонця нема. Громадільниня хвора.
Анно!
Боже помагай!
Веріт, ліжників повна комора.
Більш очей не зривай.
Витряси ті, що зіткала вчора.
Анно!
Боже помагай!
Ходить горою з граблями й косою,
А ночами тче і тче…
І тихо співає: на камені стОю…
Анно,
постій іще.
Глибока екзистенційна поезія «Анна»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Анна» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Анна» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків