Балада
Василь Герасим’юк
На кичері – хата одна.
В хатині тій – жінка одна.
За хатою – грядка і паша.
Є старші на світі жінки,
маленька вона, без руки,
самотня, здається, найстарша.
Не так вже багато їй літ,
а ходить вона, заки світ,
минаючи кичеру лису,
до каменя в гущавині
й потоку у зворі на дні –
несе вона їсти до лісу.
На камені тому сидить,
з потоком отим гомонить,
а їжу під камінь поклала.
Там суджений жив і живе,
а суджений не відірве
ту руку, що їсти давала.
Печеру зірвав динаміт,
кричала тоді з-під чобіт,
хитає тепер головою.
Потік з-під каміння тече,
торкає безкриле плече
зарослою мовби щокою.
…У лісі на дальнім верху
стоїть вона в синім снігу,
шукає якусь хворостину
й шепоче, розлючена вкрай:
“Віддай рукавицю, віддай!..”
І сварить когось, як дитину.
Про вірш
Глибока екзистенційна поезія «Балада»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Історія
Вірш «Балада» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Форма
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
Як читати
У вірші «Балада» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків