В горах є ще дві ґражди. Хлопці,
знімайте кіно.
Там, як треба, до шлюбу співають, як треба,
ховають
українських акторів, яким продають полотно.
А за рік, і за два, і за три поіменно згадають.
Не про Йванка й Марічку, а про Миколайчука
ще розкажуть у горах — такі були кіна,
панове.
Бокораші — лишилося слово. І навіть ріка.
А точніше, лиш тінь її. І Миколайчукова.
Глибока екзистенційна поезія «В горах є ще дві ґражди…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «В горах є ще дві ґражди…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «В горах є ще дві ґражди…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків