Дев’ять днів, а потому сорок,
а на рік
з верхів як з небес
ізійшов божевільний отрок
і крисаню
поклав
на хрест.
І ніхто з нас її не скинув.
Щось гуло із надгробних трав.
Хтось ледве чутно мовив: “Дитино…”
І нічого більш не сказав.
Вже наш рід — як ота крисаня:
з голови мутної —
на хрест,
древнім триптихом поминання,
перейнявши трепет небес.
Глибока екзистенційна поезія «Дев’ять днів, а потому сорок…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Дев’ять днів, а потому сорок…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Дев’ять днів, а потому сорок…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків