Дома прокинувся. Сніг.
Вівці озвалися сиві.
В сяйві стоїш, як у зливі.
Хто тобі допоміг?
Може, те джерельце на млаці,
що скочило із ночі у вічі:
“Де ти си покалічив?”
Може, та дідівська літавиця,
яка нас давно вже не кличе.
Може, та, із верхів недальніх
олениця Костричі,
яка нам принесла сніг.
Глибока екзистенційна поезія «Дома прокинувся. Сніг…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Дома прокинувся. Сніг…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Дома прокинувся. Сніг…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків