Дощ на світанку стих,
але за мить
вія перейшов у вариво огненне.
Сполохано ти горнешся до мене,
а я тебе не можу захистить…
Усе – як у пророцтві. Все. Однак
здалось мені, що це було вже.
Наче
я чув цей грім, я це шаленство бачив,
я стан цей знаю:
це не крах, а знак.
Хто грає світом? На яких правах?
Чому не скажеш?
Та невже нам, темним,
очистившись і полум’ям пекельним,
воскреснути з олжею на устах?!
Глибока екзистенційна поезія «Дощ на світанку стих…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Дощ на світанку стих…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Дощ на світанку стих…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків