Довбуш

Василь Герасим’юк

Чомусь рішили: суці, значить – суче.
І склали пісню – душу відвели.
А вже мені від того, Орфенюче ,
побільшало і слави, і хвали.

Хтось вип’є, заспіває і заплаче
над тим, як через Кути на Космач
мене вела не слава, Баюраче…
Але кого
тепер
зупинить плач?

І доспівають… “Вмер він через суку”,
слова креснуть, немов топірці ті,
що піднятий на них я, Орфенюку,
понад комори наші золоті.

…Ще пісня буде.
Ви ще є.
У плесо
небес космацьких
я іще не впав.

Я тільки запитав себе: “Олексо,
а як би ти у ратуші вмирав?..”

Поцілив Штефан. Довбуш падав.
Не вдарив грім і бурелім.
Не срібний волос нині зрадив.
І яре зерно ні при чім.
Він завше Довбуш.
Хай перерва
на двісті літ – для нас пусте.
Навпроти смерті буде церква –
нащадок спалить, підмете.

А хлоп є хлоп –
він правду каже.
Осудить сатанинську хіть.
Йому орати поле наше
і сина божого любить.

“Бо що розбійник проти війська?
За нього кожен пас поров.
Йому ж би тільки масть курвинська –
Космач тут, хлопе, – будь здоров!”

Всяк чує, і Дзвінчук почує,
й корчма, на вигадки тяжка:
Космач віднині – не для збуя,
а для Штефана Дзвінчука.
Він має все.
Він Дзвінку має.
Він, навіть смирний – до пори,
космацькі лестощі приймає
й презирство польське і дари.

Найближчі побратими Олекси Довбуша.

Зимарка в снігах.
Тут опришки сумні зимували?
Постаріли тут, у снігах…
Й розуміли – коли.
Над лісом стояли сніги.
А вовки завивали
ще вище.
І зорі в морози, немов постоли,
скрипіли. Взувайся, легіню!
Й на лови, неборе!
Викрешуй вогню.
Перевір своє око і кріс.
Один на всі гори.
Пішли на мадяри цімбори.
А ти зимувати
в пору полонинську заліз.
А сніг тебе видасть.
А зорі плаєчок покажуть.
А ватра підскочить,
заб’ється у сивих очах.

Це сниться, легіню.
Виводь свою душу на пашу.
Ридає у корчмах Космач
при свічках і ножах.

Про вірш

Глибока екзистенційна поезія «Довбуш»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.

Історія

Вірш «Довбуш» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).

Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.

Форма

Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.

Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.

Як читати

У вірші «Довбуш» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.

Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.

Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.

Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків

Усі поети