Він – паша і пастух. А ми – навкруг,
порядні, зняв, отож, реміння з шиї,
і ту крамолу, що спочатку – дух,
знов дарував.
І кожен розуміє.
Ми п’єм вино – то крівця не його!
Ми хліб їмо, бо не його то тіло!
На це нам досить розуму свого.
І нам хоч це принаймні зрозуміло.
Чи сам пасись, чи з братом поділись,
а душу мусиш відшкребти від лепу,
бо він відторгне – не підніме ввись
хмільну дурепу до святого склепу.
Глибока екзистенційна поезія «Душпастир»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Душпастир» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Душпастир» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків