Фантастичний етюд
На ту стаєньку вийшов я вночі.
За мною — голий ліс. Пора — квітнева.
Та зацвіла вже гілка черешнева
й світила, заховавшись у кущі.
Ще не розвився бук, тому сліди
під лісом
дуже давнього обійстя
лякали… Але місяць розповився,
й черешенька шепнула: “Підійди”.
Маржина в стайні зроду не була:
ховає у смереці дух маржина —
почув би.
Лиш гора старого сіна
давним-давно під стелею лягла.
Від місячного світла треться — геть
старе, прозоре аж…
На ньому плями
темно-червоні. Звідки? Може, смерть?..
Я бачу ями, вдавлені тілами.
А ось важкий, безумний слід руки —
немов не відпускає тінь від зброї!..
Де запах сіна,
поту,
крові, хвої?
Невже пройшли віки?
Ліс відступив за гору.
І тоді
у місячному сивому промінні
відкрились зору древні, скорбні тіні —
у сіні пропливли, як у воді.
Ліс віддалявся запахом коня.
І раптом — іскри птиць!
Які в безумців
важкі й самотні голови!..
Стерня
слів, що вповзали в землю: звук у звуці, —
сколола це повітря неживе,
роздерши
й листя темні оповитки…
З небес чи з-під землі? —
не знали, звідки
луна
її, вигострюючи, рве
й потоком лиже,
в пізній глибині
одягши шкуру мерви неживої
на запах сіна,
поту,
крові,
хвої…
І я заплющив очі. І в мені —
немовби світло первісне, коли
крізь воду наче дивишся… Уздріти,
здається, можна все, хоч все розмите.
Жовтіло, мабуть, місяцем повите
лице,
жовтіли руки із імли
й тінь на воді,
така — вже наче йдуть
усі! Звелися наче, плачуть наче
в утробній тьмі, де кров і піт живуть,
і плач живе, коли ніхто не плаче.