І не повернешся повік
з пустелі у гаї.
Цей рік, твій тридцять третій рік,
припав на рік змії.
Не сатана тебе терзав,
скоряв не Азазель.
Твій голод – жовтий дух отав –
не чорний дух пустель.
Допоки ти ще людський син,
ти не підеш один,
бо ще підводить із колін
наш затонулий дзвін.
Вертатись до яких начал,
кубла якого жал?
І просиш: “Отче, укріпи!..”
І чуєш: “Відступи!..”
Глибока екзистенційна поезія «І не повернешся повік…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «І не повернешся повік…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «І не повернешся повік…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків