Кому сьогодні не до первородства,
не де свідоцтва роду на землі?
Як не крути, збуваються пророцтва:
й погублені, й голублені, і злі.
Батожить час! Рубцями різко зорані
вже й горді похилились, як трава,
немов шукають під ногами корені.
Лупцює всіх. Вони знаходять корені.
Свистить батіг. Вони рахують корені:
один, два, три…
один, два, три…
раз-два…
Глибока екзистенційна поезія «Кому сьогодні не до первородства…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Кому сьогодні не до первородства…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Кому сьогодні не до первородства…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків