Борисові Бунчуку
Любив я дику грушу на Брусному,
одну й побиту, на верху самому.
Вона не заховалася від грому,
бо не могла сховатись. От і все.
Мене ховала від дощу, додому
давала грушку і гірку оскому
залишила. Тепер на світі тому
цвіте, але грушки мені несе.
Глибока екзистенційна поезія «Любив я дику грушу на Брусному…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Любив я дику грушу на Брусному…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Любив я дику грушу на Брусному…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків