Мав би я чорне лице
до тебе іти.
Мав би я чорне лице
тебе обминати.
Мав би я чорні уста
сказати: прости.
Мав би я чорні слова
не зради, а страти.
Музика, що ридає,
засне у сльозах.
Музика, що ридає,
інакше не може.
Як у космацькій корчмі,
сидять при ножах
Наші роки в душі
і б’ють слово боже.
Мав би я чорний день…
Та пізно вночі
Я воскресав не раз.
Я знову воскресну.
Тиша свята.
Ти сидиш при свічі,
тулячи до грудей
твар безсловесну.
Глибока екзистенційна поезія «Мав би я чорне лице…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Мав би я чорне лице…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Мав би я чорне лице…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків