Мою смереку хто послав на муки?
Сніг а неї обтрусив – ховав свій слід.
І пада сніг з її колючих віт
на голову мою. В порожню сутінь
ховаю погляд… Хай порветься нить
одвічна.
Вже не попіл калатає,
а сніг…
Але вини не відчуває
душа. Прощення ні в кого просить.
Глибока екзистенційна поезія «Мою смереку хто послав на муки?..»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Мою смереку хто послав на муки?..» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Мою смереку хто послав на муки?..» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків