Мов китиця плодів зелених на
гіллі, тремтіли ми на древі ночі.
Не джерело внизу, а вишина
з-між верхніх віт лякала наші очі.
Прийшов брунатний звір
і воду пив,
о стовбур терся спиною крутою.
Й листок поворухнутися не смів –
лиш ми зірвались: падали з тобою.
Таке буває у страшному сні.
Такого уві сні не може бути.
Ми
гострі ікла й ратиці страшні
замалювали кров’ю, щоб забути.
Глибока екзистенційна поезія «Мов китиця плодів зелених на…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Мов китиця плодів зелених на…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Мов китиця плодів зелених на…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків