Мовчав, а прокидаєшся від крику,
бо сни досвітні – рани ножові.
На тілі – сироти старого віку.
Ми – сироти, і нам немає ліку.
Малі й великі, мертві і живі.
А ти, що не довчився у предтеч,
падеш тоді, коли “прийшла вже карта”
і над душею кожен день як меч.
Сьогодні – порожнеча колотнеч,
а завтра те, що й вимовлять не варто.
Глибока екзистенційна поезія «Мовчав, а прокидаєшся від крику…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Мовчав, а прокидаєшся від крику…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Мовчав, а прокидаєшся від крику…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків