На березі він вогонь розклав.
Петро в човні не знаходив місця
і кинувся в море, добрався вплав
апостол, що тричі його зрікся.
На землю ступив, хитку від сльози.
Стрічає, цілує Син Чоловічий.
І мовить: “Ягнята мої паси”.
Говорить тричі.
Та перша Воскреслого бачила ти.
Не зразу впізнала, від сліз незряча.
Встав з гробу
і з неба мав зійти.
і знов запитати: “Чого ти плачеш,
Маріє?”
Глибока екзистенційна поезія «На березі він вогонь розклав…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «На березі він вогонь розклав…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «На березі він вогонь розклав…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків