Для якого вовка лютого,
для якого лиса хитрого,
для якого оленя печального,
для якого дика темного
залишено на дверях колиби напис:
“Просимо не розбивати”?
І кого має зупинити хрест,
випалений над словами?
Вовчику-братчику,
відколи цей світ,
ніхто ще не вчив нас одної грамоти.
Мені легше –
я скорий до всякої науки,
а ти не підскочиш перегризти горло
своєму братові розіп’ятому.
Глибока екзистенційна поезія «На зимовій полонинці»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «На зимовій полонинці» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «На зимовій полонинці» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків