Найтонша ватра не згаса
під небесами,
немов тримає небеса
у тьмі над нами
лише вона. Одним одна.
Тому й тримає.
І є печаль, і є вина,
й злоби немає.
Але нема і доброти
і вже не буде.
Бо ватра ця із темноти
не вскочить в груди.
І не розпалить більше нас,
ми с-славно гаснем,
бо ж був і в нас Великий Князь,
був Сонцем Ясним.
Затонко, ватерко, гориш.
Заостро, фрілко.
Стримиш у грудях ніби ніж —
в моїх замілко.
Сакрально-міфологічна медитація «Найтонша ватра не згаса…»: переплетення біблійних старозавітних архетипів із давніми гуцульськими віруваннями та живою ватрою духу.
Твір «Найтонша ватра не згаса…» розкриває сакральну грань творчості Василя Герасим'юка (1980–1990-ті рік), де карпатський ландшафт постає біблійною Святою Землею.
Гуцульщина для поета — це простір, де Бог ходить плаями поруч із вівчарями, а кожне дерево й потік мають своє священне призначення у світобудові.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
Вогонь живої ватри виступає символом невгасимого зв'язку з душами предків, духовного очищення та оборони від мороку небуття.
Біблійні образи органічно сплітаються з гуцульським побутом: коляда, трембіти, полонинське розп'яття звучать як вічні знаки присутності Творця.
Поет проводить ліричного героя крізь містичний досвід богопізнання, повертаючи сучасному читачеві відчуття святості буття.
Теми: жива ватра · сакральний простір · біблійні мотиви · гуцульський космос · пам'ять предків · віра і таїнство