Немов прокинувся… І хоч
бо щось силкуюся згадати
зі сну.
Немов підходить мати.
А від отав надходить дощ.
“Я, мамо, ще не пригадав…” –
моїм він голосом шепоче.
Тріпоче… Бо чільце дівоче
й лице жіноче цілував.
“Ще й не пригадуй…” – вже своїм
шепоче голосом. Тріпоче…
Не вирвати чільце дівоче
з отав космацьких, бо під ним
волосся глухо палахкоче.
Глибока екзистенційна поезія «Немов прокинувся… І хоч…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Немов прокинувся… І хоч…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Немов прокинувся… І хоч…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків