Невже празниковий розходиться люд?
Не свято, а битва.
Я можу молитись Тобі тільки тут,
хоч це — не молитва.
Не треба трембіт. Люд пішов, як під лід,
в слова, як в рекрути.
Я виріс під розпач трембіт. Я той світ
ле можу відбути.
Я не ворожбит, я не пізній мольфар,
я ще на колінах.
Надходять ікони, висять, бо — товар —
на грудях, на спинах.
Купуй і молись
і повернеш колись
по зорях високих
у край, де пророки зійшлись.
Подивись,
що творять пророки!..
Глибока екзистенційна поезія «Невже празниковий розходиться люд?..»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Невже празниковий розходиться люд?..» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Невже празниковий розходиться люд?..» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків