Ніби я пропав у цих полях…
Що, крім них, – вітри и небесні скали?
Хто у кому?
Де попропадали?
Більше – в глині? в вітрі? в небесах?
На лужках, купальських бережках,
а в снігу від хати і до хати –
відспівати, відколядувати –
цвітом відцвісти чи цвіллю стати
хоч би на пісних, на колядках.
Глибока екзистенційна поезія «Ніби я пропав у цих полях…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Ніби я пропав у цих полях…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Ніби я пропав у цих полях…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків