Нічні дзвони Володимирського

Василь Герасим’юк

1

А дух поблизу ще витає,
душа поміж людьми блукає:
вже дому іншого шука.
Вона безсмертна — кожен знає,
бо в неї виходу немає,
коли заблукана така.

А вже покликано до столу,
до гурту давнього помолу.
Згадай, кохана: в домі цім
ти стріла дівчину на святі.
А де сиділи винуваті
за долю, кинуту в цей дім?

Найтонші в домі цьому свічі,
церковні в домі ризи й річі.
Тут мати треба на хребті
сліпих років залізні міти,
аби тебе прошепотіти,
збагнувши, що карбИ не ті.

І я шепочу: Україно.
І я шепочу: Україно.
І я шепочу ще і ще.
Я цілував коханій очі.
Я не згадав про віно отче,
де все пече, бо все пече.

Не прошепочу: хай святиться!
Бо небо це і ця пшениця
відторгнуть воду і росу.
Небесні і підземні гули…
Де наші дзвони затонули,
той звук, що відвертав грозу?

Хай нас не буде, хай немає,
хай смерть сама переконає
у тому нас, що нас нема.
А ти безсмертна — кожен знає,
бо в тебе виходу немає,
коли сама, як смерть сама.

О, не печалься, наша нене,
що мливо господа буденне
для нас, — не вперше рветься нить.
Немов покаже їхня мати:
цих продавать, цих дарувати,
а цих сліпих щенят топить.

Тебе, як дівчину в палаті,
лікують ті, що винуваті
за долю, кинуту в цей дім.
О дівчинко, куди біжиш ти?
Кому це ти кричиш: залиште
мене в безумії моїм?!

2

До яблуні прийшла вона під ранок
і на коліна впала

й не дістала
коліньми землю.
Дівчина не впала —
не дав, —
немов хотів підвести, —
зашморг.

І дерево дрижить під небесами,
і дівчину гойдає.

Біля мами

лягти вона хотіла. І до мами
в повітрі добігала вже…

над нами.

Ми й поминальний виліпили пряник,
щоб не забути,

як ми розгойдали,
щоб не забути,
як ми відрізали
невісту, доколисану під ранок.

Про вірш

Глибока екзистенційна поезія «Нічні дзвони Володимирського»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.

Історія

Вірш «Нічні дзвони Володимирського» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).

Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.

Форма

Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.

Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.

Як читати

У вірші «Нічні дзвони Володимирського» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.

Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.

Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.

Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків

Усі поети