Оглядаючись

Василь Герасим’юк

На тій горі вітри збивають з ніг,
сльозяться очі і в очах дерева.
З гори течуть, звиваючись…
Лиш хата
стоїть собі. Ніхто в ній не живе.
Я чув, що люди ті давно померли,
і нині в хаті розгулявся вітер
такий, як скрізь, бо хата вся – зі шпар:
найбільші – двері, вікна, а в найменші
якраз заходить ніж.
Мені вітри
тут дошкуляють дужче, ніж надворі;
й подумав я собі: усі вітри
за всі роки, за всі десятиліття
так вимели цю пустку, що у ній
не те що дух людей, а й запах житла
відсутній. Але я згадав також
всі обороги, і стайні, й зимарки
порожні
на верхах і на вітрах,
ще більше ветхі, але там не так…
Я там ховався від дощу і вітру,
і стіни захищали, всі – зі шпар.
А тут – не так. Незатишно. Тому,
подумав я, що тут… жили… Невже
усе, що залишили після себе, –
ця моторош? Я чую: хтось біжить,
кричить немовби… руки простягає…
І голос ледь-ледь чути. Голос-шелест.
Я ще собі кажу: “Весною пахне!
А тут – ця хата…”
Та не в хаті річ!
Так, запах, барва – нинішні,
а звук?
А рухи цих вітрів? “Вітри ж весняні!” –
кричу. І чую: хтось біжить
мені
навстріч. Незримі руки простягає…
ї звуки коло хати – вже такі,
які бувають коло хати, в хаті.
Лиш, може, слабші.
Лиш не всі.
Й повільні…
Кричать, сміються, сваряться і плачуть…
Ну звісно, хтось тут жив. “Давно померли”, –
про це я чув. А хто ті люди? Як
жили?- не знаю. Хто кому розкаже!
Жили собі. “Сварились і мирились”.
Немовби їх забрали ці вітри!
Давно людей нема, а ще гудуть.
Все щось виносять із цієї пустки!
Забрали крик, і плач, і сміх, і смуток,
забрали все і понесли під хмари
чи понад хмари!
Таж кудись несуть!!!
Уже й назад приносять.
Звідки? Нащо?
Чи віддають, як борг, зужиті звуки?
Ти руки простягаєш… Ти легка.
Шепочу ще: “Ну де ж це ти навчилась
так повертатись?” Чую: ти біжиш
і хату обминаєш.
Цю, свою…
Руками протинаєш!.. Тут, далеко…
Які холодні і легкі вітри!
Спинилися дерева. Оглядаюсь.
І ще раз оглядаюся. І знову.
І звідусіль.

Про вірш

Глибока екзистенційна поезія «Оглядаючись»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.

Історія

Вірш «Оглядаючись» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).

Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.

Форма

Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.

Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.

Як читати

У вірші «Оглядаючись» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.

Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.

Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.

Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків

Усі поети