Останніх років київське кіно…
Василь Герасим’юк
Останніх років київське кіно
в малому залі дня зими пройшло.
Згадалось: від людини до предмета –
Про всіх, про все. Ти бачив: не дано
тобі (про це вже сказано було)
“життя сприймати як життя поета”.
Ти зрозумів і крок ступив назад,
замкнувши зал зими, і навзагал
понуро ті сеанси передумав.
Ти обминув собор і снігопад,
і срібні вікна друга, і вокзал
з його родинним, кругоплинним тлумом.
Була вже північ, а точніше – мир
в дорозі й на душі. Ти кожну мить
вигадував роки, які настали.
З лицем тупим і білим, як папір,
шукав нових для себе оповить,
минаючи собори і вокзали.
Про вірш
Глибока екзистенційна поезія «Останніх років київське кіно…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Історія
Вірш «Останніх років київське кіно…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Форма
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
Як читати
У вірші «Останніх років київське кіно…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків