Івану Малковичу
Де ми ходили,
де ми бродили,
де мандрували –
стежки-доріжки,
плаї-плаєчки
позаростали.
Стежка не скине
з себе травичку
мокру на вечір,
і не розсуне
жовту отаву
жоден плаєчок.
Вже і морозець
перший дуріє
ясної ночі.
Хто замерзає,
той розуміє,
інший – не хоче.
Хто розуміє,
той розуміє,
інший – не може.
Але покаже,
звідки наспіє
плем’я вороже.
Хоч доріженьки
позаростали –
ворог побачить.
…Світ не зчорніє,
вовк не завиє,
вовчик, наш братчик.
Глибока екзистенційна поезія «Пісенька»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Пісенька» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Пісенька» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків