Посипав з хвої світлий пил.
А зір — замало.
І ріща із останніх сил
мені палало.
Я миттю переплив ріку
і пісню млосну.
А ти сто літ, як в сардаку
пішла на Босну.
З тобою мати і брати,
й вуйки з вуйнами.
А світлий пил із темноти
завис над нами.
Під сардаками — киптарі
і груди, й тиша…
Лиш на зарінку угорі
палає ріща.
І засипає світлий пил
цю твердь по сволок.
Ти йдеш по нім
з останніх сил.
І грає волох.
Глибока екзистенційна поезія «Посипав з хвої світлий пил…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Посипав з хвої світлий пил…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Посипав з хвої світлий пил…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків