Щоразу ловили її,
чотирнадцятилітню, під лісом –
хай не тікає на село до мами
мужня жона!
Може б, не спіймали,
якби тікала не тією дорогою,
на якій кожне яблучко,
паданицю кожну підбирала
для старої корови.
Може би, втекла,
якби дуже захотіла –
снився їй той принц Фердінанд!
Може б, не тікала,
якби не знала,
що з усіх доріг на світі
ніхто ніколи
не донесе їй яблучко.
“Мамо!” – кричатимуть на далекій Україні.
Шепотітимуть: “Мамо…”
Глибока екзистенційна поезія «Щоразу ловили її…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Щоразу ловили її…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Щоразу ловили її…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків