Стара гуцулка закурила,
і люлька файка задиміла,
липневий дощ упав,
і трави, що до ранку впали,
з дощем запахли-застогнали…
П’янка петрівка трав!
В легкім, блідім димку безпечнім
копиці скидав я над вечір.
Сіна мої, сіна!..
Бесаги їй завдав на плечі
і в довгім погляді старечім
розвіявсь, як мана.
Глибока екзистенційна поезія «Стара гуцулка закурила…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Стара гуцулка закурила…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Стара гуцулка закурила…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків