Старий завіт

Василь Герасим’юк

Володимиру Забаштанському

Мій тато у тифозному бараці
читав Старий Завіт.

А поруч труп

лежав. Іще вчорашній.

Наче зруб,

зіяв барак. Не винесли і вранці,

і тато книгу між собою й ним
поклав. Заплющив очі і розплющив.
Бо вимовить не міг. А зір подужчав.
Здіймавсь барак, мов полонинський дим.

Ще мертво спали і живі. Тому
почув мій тато кроки.

Руку потай

поклав на книгу.

І побачив постать

в бараці — наближалась у диму,

нагадуючи здалеку Чугайстра:
звисала вовна з нього, борода,
як вовна, сива, лісова хода,
а поглядом барак, мов дебрю, — наскрізь.

Перехрестився тато —

той не зник.

І вдруге, втретє, але той не здимів:
вистукував копитами своїми,
немовби він зайшов у пастівник.

В літа пастуші тато мій не раз
його стрічав у світанковій мряці,
та вперше у тифозному бараці
цей добрий дух, як смертний страх, потряс.

Ніхто й не ворухнувся.

Мов не сплять,

а вимерли усі, як дід, що поряд.
Про що ці люди думають, говорять,
виходячи з бараків,

як з багать?..

Не вимовити слова.

Мертвий крик

підкрався збоку, душить по-злодійськи…
Все вище дим, все вище полонинський!
І плаче полонинський чоловік

в тифозному бараці. Кличе він…
Вона жива. Вона жива ще, мати.
В якій би книзі смерть свою сховати?
Хто хвойний дим підніме із колін?

А-а-а, добрий дух? Ти вовною трясеш,
копитами вистукуєш в бараці.
Ти ще закрутиш у своєму танці,
але на цвинтар ти не віднесеш,

бо яма там на всіх одна.

Вона

чекає нас.

Вона щороку глибша.

Скликає полонських духів тиша
з бараків наших.

Теж — на всіх одна.

Вони приходять, коли мертво ми
спимо.

І КНИГА захищає ложе.

І добрі, й злі.

Ніхто з них не поможе,

коли вже нам несила буть людьми.

Вони приходять у вечірній млі,
вони приходять у ранковій мряці.
Мій тато у тифозному бараці
побачив їхні ратиці в золі.

…Мій присмерковий полонинський дим.
Кого він в піднебессі не вколише!
Мій тато вчасно розминувся з ним
в ранковій тиші.

Стало ще тихіше.

Про вірш

Сакрально-міфологічна медитація «Старий завіт»: переплетення біблійних старозавітних архетипів із давніми гуцульськими віруваннями та живою ватрою духу.

Історія

Твір «Старий завіт» розкриває сакральну грань творчості Василя Герасим'юка (1980–1990-ті рік), де карпатський ландшафт постає біблійною Святою Землею.

Гуцульщина для поета — це простір, де Бог ходить плаями поруч із вівчарями, а кожне дерево й потік мають своє священне призначення у світобудові.

Форма

Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.

Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.

Як читати

Вогонь живої ватри виступає символом невгасимого зв'язку з душами предків, духовного очищення та оборони від мороку небуття.

Біблійні образи органічно сплітаються з гуцульським побутом: коляда, трембіти, полонинське розп'яття звучать як вічні знаки присутності Творця.

Поет проводить ліричного героя крізь містичний досвід богопізнання, повертаючи сучасному читачеві відчуття святості буття.

Теми: жива ватра · сакральний простір · біблійні мотиви · гуцульський космос · пам'ять предків · віра і таїнство

Усі поети