Тиша на острові нашому.
Хоч і не затишно нам,
правду свою не розкажемо
навіть весняним вітрам.
Острове,
острове,
острове…
Латка в огромі стихій –
прочерк у замислі господа –
бинда поганських надій.
Бинда, у гриви заплетена
коників наших зірких…
Де вони, острове? Де вона,
господи?
Хто з вас затих?
Глибока екзистенційна поезія «Тиша на острові нашому…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Тиша на острові нашому…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Тиша на острові нашому…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків