Удосвіта – вірші. Слова молоді,
хоча й непривітні.
І ти прошепочеш отак, як тоді:
в сімнадцять, у квітні.
І знову запахнуть, і знов зазвучать
твої розповиті.
Кому ще потрібна така благодать
у сивім столітті?
Немов не набридла ця пісня стара
в старому сторіччі,
коли настає благодатна пора
і душі калічить.
Глибока екзистенційна поезія «Удосвіта – вірші…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Удосвіта – вірші…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Удосвіта – вірші…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків