Важко прокинутись і піти…
Василь Герасим’юк
Важко прокинутись і піти
в ранок похмурий.
“Де мій коханий?” – питала ти
сторожа мурів.
Вічна сторожа, звісно, не спить.
Погляд відводить.
Мовчки відводить погляд століть.
Гордо відходить.
Важко далі в чорному йти
тілі і віці.
“Де мій коханий?” – питала ти
слуг кам’яниці.
Слуги не знають, та не мовчать,
древні й затяті.
“Ми б віддали обмить, поховать.
Ми не зі знаті”.
Сторож не скаже, служка не зна.
Перед порогом
ти озирнулась: подобизна
духа святого.
Важко розгледіть ранішній лик.
Страшно ступити.
“Ще не заходь, – сказав чоловік
голосом битим, –
ти не шукала право забуть,
ти ще не зможеш.
Тут або служать, або стережуть.
Ділять по-своєму білу грудь
слуги й сторожа”.
Про вірш
Глибока екзистенційна поезія «Важко прокинутись і піти…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Історія
Вірш «Важко прокинутись і піти…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Форма
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
Як читати
У вірші «Важко прокинутись і піти…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків