Верхи й ліси вже хтось нашепотів
своїми віршами…
Не шумом вічним
я сповнений, а спійманий на відчай
незнаним гулом і слідами слів.
Його не чую ще, але гілки
уже відхилені – пройшов між ними.
Ми ще не вороги й не побратими.
Стежок нема ще в нього.
Навпрошки
ось повійнуло – по душі якраз!
Ще перед зором. Вже і за плечима.
Зацькованими, білими очима
шукаю пастку в дебрі, а не лаз.
Глибока екзистенційна поезія «Верхи й ліси вже хтось нашепотів…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Верхи й ліси вже хтось нашепотів…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Верхи й ліси вже хтось нашепотів…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків