Мирославові Небелюкові
Він прибіжить.
Він буде коло хати
на чомусь грати, чимось цоркотати.
І ти всміхнешся, вискочиш надвір:
— Здоров, музико! Чий ти будеш, хлопче?
А він мовчить — вій грає, вій цоркоче —
цей перкалаб малий притік із гір.
І ти стоїш. А що робити маєш?
Все забуваєш. Сльози витираєш.
І просиш: грай чи хоч би цоркоти!
А він — як схоче, цей малий хлопчина.
Одна на всіх на ньому сардачина,
яку ніхто не може одягти.
Глибока екзистенційна поезія «Він прибіжить…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Він прибіжить…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Він прибіжить…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків