А Марічку габи взєли,
поглинула річка…
Вони ще діти в білих рантушках,
у плесі темнім, дебрі темній граються,
а вже габа з ягням у бурунах
за тою МарічкОю ходять назирці.
Вона вже знає співанку сумну,
вона про себе знає вже співаночку.
У річку каламутну і страшну
вона в тій пісні падає, Іваночку.
Це сон, в якому сивіють уста
і з кореня спалахує смерека, –
крізь мене сипле глиця золота.
…Заснув я на найтонший волос предка.
Глибока екзистенційна поезія «Вони ще діти…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Вони ще діти…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Вони ще діти…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків