Все ж озирнувся ліс —
я вже й не кличу —
спинився і стоїть.
І я заснув…
Немовби хтось
погладив
по обличчю —
отак я прокидатися забув.
І все ж дано.
І хай ця мить лукавить.
Та що ця мить! — цей день,
цей рік,
цей вік.
І все ж
мені повірить ліс.
І навіть
помолиться,
як грішний чоловік.
Слова,
які я чув і знав, які,
бувало, шепотів,
сплітають віти.
До них
ще встигну
губи притулити.
Замкну губами сутінки густі.
Глибока екзистенційна поезія «Все ж озирнувся ліс…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Все ж озирнувся ліс…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Все ж озирнувся ліс…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків