Іванові Царинному
Видихну серед ночі
в мокрих дерев стіну:
лісе, бездомний отче,
маємо ніч одну.
Зникло і соло вовче
з мокрих твоїх сторіч.
Лісе, бездомний отче,
маємо тільки ніч.
Вмію налити жовчі
в нашу самотину.
Лісе, бездомний отче,
маємо ніч одну.
Маю я, смертний, очі:
стільки у тьмі облич!..
Лісе, бездомний отче,
нам не прожить цю ніч.
Глибока екзистенційна поезія «Видихну серед ночі…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Видихну серед ночі…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Видихну серед ночі…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків