Є стіни, стеля.
Вже заходь до хати.
Нема підлоги –
вигадать не зміг.
А на стіні
припала божа мати
до ніг месії.
До пробитих ніг.
Не на стіні,
а на землі, під нами,
притрушеній отавою,
сирій,
проступлять
губ твоїх криваві плями.
Шепочеш: “Боже мій!..” –
як: “Сину мій!..”
Зоря слов’янська,
сиві склавши крила,
як із небес,
упала із віків.
Прошила стелю –
землю не прошила –
застрягла
у кістках твоїх синів.
Глибока екзистенційна поезія «Є стіни, стеля…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Є стіни, стеля…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Є стіни, стеля…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків