За нашу днину я тобі віддам
ці гори, ці черешні між лісами.
Вони тремтять, вони цвітуть між нами,
й це може називатися життям
у царстві божім. Хай – єдина мить.
Один лиш подих. Крок лише єдиний.
Неізреченний черешневий іній
над небесами темними тремтить!
Сліпу свободу видихнемо!
Грім
паде в потоки – вірить тільки водам,
бо царством задихається господнім,
бо страхом захлинається людським.
Глибока екзистенційна поезія «За нашу днину я тобі віддам…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «За нашу днину я тобі віддам…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «За нашу днину я тобі віддам…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків