Замело…
Василь Герасим’юк
Бродиш, коли Грегіт замело, п’єш каву,
коли впали сніги на плечі й нові падуть.
Слова живого не випустиш,
гейби з хати під Греготом –
ховайся в собі – плаї замело – не виходь –
Грегіт замело – не зійти з гори. Сиди.
І слухай, як старіє старець, як відходить…
Обмивають свої, в труну кладуть, не плаче ніхто.
Не знести з гори – плаї замело.
Ховають під лавицю.
Не випустять з хати. Сидять при вікні:
“А чия то йде? Куди іде? Як убрана?”
Хтось ночі і дні рахує тобі, ломиться в двері:
“Хто умер? Хто у труні?
Та хоч свічку йому, – кричить, – запаліть!”
Відкажуть: “А хіба він пише?
Хай підожде. Сніги зійдуть.
Хай почекає. Знесемо”.
Про вірш
Глибока екзистенційна поезія «Замело…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Історія
Вірш «Замело…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Форма
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
Як читати
У вірші «Замело…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків