Злива була у Ворохті давнього дня…
Василь Герасим’юк
Злива була у Ворохті давнього дня.
Пізні дощі гори товкли і місили.
Сивий гуцул просив над трупом коня:
“Боже, дай мені сили”.
Ті, що і “Чічку”* читали, пиво пили.
Ті, що і “Чічку” читали, з дідом тужили.
Ті, що знали діда й коня, підійшли:
“Боже, дай йому сили”.
Дід на землі лежав, когось проклинав.
Бог скосив обидвох, як трави й отави.
А той, хто знав бога й діда, не знав,
хто з них неправий.
Першим снігом запахло. Хвоя пливла.
Пізні дощі гори товкли і місили.
Смерть у Ворохті. Смерть додому вела.
Боже, дай мені сили.
Про вірш
Глибока екзистенційна поезія «Злива була у Ворохті давнього дня…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Історія
Вірш «Злива була у Ворохті давнього дня…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Форма
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
Як читати
У вірші «Злива була у Ворохті давнього дня…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків