Змалку вдихнув
те, що вдихнув,
решту – із книжки,
Пишуть, що ми –
люди із тьми,
браття-опришки.
Пишуть: не знав.
Пишуть: продав.
Пишуть: заспався.
Недослужив.
Недопропив.
В цьому біда вся?
Мати моя,
мати твоя,
кожного мати
сина родила –
не холуя –
можна й згадати.
Легко, як два
множить на два, –
з ранку до ночі,
ну а вночі
сплять паничі,
наш брат не хоче.
Щось загуло,
щось потекло,
щось запалало.
Пишуть: було.
Значить, було.
Пишуть: пропало.
Глибока екзистенційна поезія «Змалку вдихнув…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Змалку вдихнув…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Змалку вдихнув…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків