Зронила шиття
і навіть не глянула долі.
Про нитку найтоншу
не знає найтонше єство.
І чорна коса,
як ворон на Марсовім полі,
паде на шитво.
Чому у космацьких узорах
на жовтому – жовте?
Не пальчики, сколоті дрібно,
придумали їх.
Невже твої губи і руки
спалахують доти,
допоки ще губиться нитка
узорів нових?
Глибока екзистенційна поезія «Зронила шиття…»: магія Чорногори, самотність поета перед вічністю гір та карбування мови незламного роду.
Вірш «Зронила шиття…» створений Василем Герасим'юком у період розквіту його неомодерністської поетики (1980–1990-ті рік, збірки «Смереки», «Потоки», «Діти трембіти» або «Поет у повітрі»).
Як представник покоління «вісімдесятників», Герасим'юк здійснив прорив до сугестивної, багатозначної метафори, звільненої від ідеологічних кліше доби застою.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Характерне використання алітерацій, асонансних римувань, монтажної зміни образних планів та гуцульського сугестивного звукопису.
У вірші «Зронила шиття…» гірський простір виступає метафізичною вертикаллю, що єднає небо і землю, минуле й прийдешнє.
Лексика насичена автентичними гуцульськими інтонаціями, шурхотом смерек та ревінням гірських потоків, створюючи неповторний звуковий світ.
Твір стверджує місію поета як хранителя родової пам'яті й мовного первородства перед лицем загрози духовної асиміляції.
Теми: василь герасим'юк · гуцульська поетика · чорногора · вісімдесятники · екзистенційна лірика · мова предків