Безнайменна тиша

Про вірш

Триптих Віктора Кордуна «Безнайменна тиша» постає метафізичним реквіємом за жертвами Голодомору 1933 року, де апокаліптичний трагізм національної катастрофи осмислюється через моторошне злиття руїни матеріального світу з вічністю потойбічного споглядання.

Історія

Віктор Кордун — один із найвизначніших представників неоавангардної «Київської школи поезії», що виникла наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років у середовищі Київського університету імені Т. Шевченка як естетична опозиція офіціозному радянському соцреалізму. Твори представників школи (серед яких також Василь Голобородько, Микола Воробйов, Михайло Григорів) десятиліттями перебували під суворою цензурною забороною («андеграундне витіснення»), поширюючись переважно в самвидаві або за кордоном, оскільки їхній послідовний герметизм і пошук автентичного прапервня сприймалися системою як ідеологічна диверсія.

Тема Голодомору 1932–1933 років у радянському дискурсі належала до категорій суворо табуйованої історичної пам'яті. Звернення Кордуна до цієї національної травми з присвятою («Пам’яті сіл, вимерлих під час голоду 1933 року») знаменувало прорив крізь накинуте тоталітарне забуття. Поет долав травму не публіцистично, а на глибинному онтологічному рівні, повертаючи замордованим селянам голос і сакральний вимір їхньої мученицької присутності в бутті.

Твір увійшов до зрілого корпусу поезій Кордуна (зокрема репрезентований у збірках пізньорадянського та постколоніального періоду, таких як «Сонцестояння» чи «Кущ білої калини»), засвідчивши нерозривний зв'язок герметичної модерністської оптики київських поетів із колективною трагедією українського буття.

Форма

Твір має структуру триптиха («Грудневі сутінки», «У безвісті», «Піщаний голос»), написаного тонованим верлібром (вільним віршем). Астрофічна композиція фрагментів у поєднанні з дихальною нерівностопністю відтворює психологічний стан заціпеніння, мовчання й поступового переходу від фізичної агонії до надчасового оніміння.

Ритмомелодика моделюється уривчастими, називними та еліптичними реченнями, чергуванням спалахів внутрішньої динаміки із завмиранням. Вагому функцію виконує зловісний фонічний звукопис: нагромадження шиплячих, глухих приголосних та алітерацій свистячих («понакошлачувався сірий смух», «луска холодна», «гостренні зуби крижані»), що на матеріально-звуковому рівні відтворюють крижаний скрегіт морозу, піщане шарудіння ентропії та передсмертний холод пустки.

Як читати

Образна система триптиха розгортається через моторошне опредметнення антропоморфного та зооморфного жаху. Сільський ландшафт постає велетенським кістяком чи жертвою хижака («розкидано хати, як вибілені вітром щелепи», «більма вікон», «бурульки — гостренні зуби»). Хата, яка в традиційній українській космогонії є моделлю захищеного мікрокосму й родинного раю, десакралізується і перетворюється на могилу-западину. Водночас над цим простором смерті підіймається астрологічно-міфологічний жах — потойбічний образ сузір'я («вечірній Рак з вологим золотим піском на спині»), що тягнеться клешнею до вимерлого простору.

Філософський підтекст концентрується навколо парадоксу «живої смерті» та вічного свідчення. Селяни, які «лежать часові непідвладно горілиць і дивляться у небо», водночас тримають «у їхніх пучках по пломінчику» — цей архетипний образ невгасимого поминального вогню трансформує безодню поразки в містичну незнищенність пам'яті. Їхній погляд звернений до неба як німий докір трансцендентному та безумовний акт звинувачення перед лицем вічності.

У фінальній частині («Піщаний голос») матеріальний світ поглинається всезагальною піщаною ентропією (піщане гніздо, піщане дерево, піщана троянда і перстень як знівельовані символи любові, роду та сонця). Земна плоть стирається на порох у герці людини й землі, проте екзистенційний вимір трагедії не розчиняється в піску — він переходить у невидимий, трагічний вимір людської душі («А люди — вони у проваллях сердець»), де біль утрати залишається вічним незагойним шрамом.

Теми: Голодомор 1933 року · Київська школа поезії · екзистенційна катастрофа · історична пам'ять · метафізичний реквієм · герметична лірика